Київ, окрім того, що є столицею України, є також столицею Київської області. Сам по собі цей факт, не є жодним відкриттям, проте обласний функціонал у Києві підтверджується хіба наявністю в столиці обласних чиновників. Обидва суб’єкти місцевого самоврядування (мається на увазі місто Київ і Київська область) є найбільш близькими одна до одної – адмінутвореннями, проте відносини між адміністраціями цих одиниць, на жаль, не можна назвати добросусідськими. А найбільше від такого стану речей страждають мешканці київських передмість, люди, які ще не є киянами, проте й жителями області їх назвати важко. Всі вони працюють у столиці, відправляють дітей у столичні школи і дитячі садки… Серед мешканців Вишневого, Броварів, Бучі, Вишгорода, думається, немає людей, які сприймають себе як мешканців Київської області. Однак користуватися адмінпослугами столиці ці люди не можуть, як власне й ефективно вирішувати свої соціально-економічні питання. Київ неначе коралами обліплений ще меншими адмінодиницями, сільський статус яких викликає не здивування, а сміх: Конча-Заспа, Романків, Чабани, Віта Поштова, Гора, Петропавлівська Борщагівка, назви цих «сіл» усіма нами сприймаються, як престижні київські мікрорайони, а старости сільрад всіх цих «царських містечок», виглядають справжніми «главами столичних районів».

«У нормальному розумінні Київ і Київський регіон — мають утворити спільну робочу групу (або будь-який інший орган) з депутатів київської міської і обласної рад, головне завдання якої випрацювати якусь державну політику щодо створення київської агломерації. Вона повинна юридично опрацювати «кордони» між столичними адмінодиницями, розробити спільний план розміщення продуктивних сил міста й області, випрацювати єдину політику щодо спільної інфраструктури доріг, будівництва житла на території області тощо, а в ідеалі, такий орган мав би напрацювати єдиний погоджений генеральний план київських передмість» – вважає Голова партії промисловців і підприємців України – Анатолій Кінах, «Досвід інших столиць світу свідчить, що жодна з них в неазійській частині планети не розширюється адміністративним приєднанням земель навколишньої області, оскільки все європейське передмістя чітко позначене юридично й території, що прилягають до будь-якої європейської столиці, керуються адмінорганами місцевого значення, утвореними відповідними мікрогромадами».

Приміром, Париж, який за площею є удвічі меншим за Київ (щоправда там мешкає удвічі більше населення), останні 87 років не розширювався, проте передмістя Парижа функціонують кожне зі своєю мерію (на 70-90 тисяч осіб) і про приєднання передмість Парижа до столиці навіть мова не йде… Часто-густо європейські столиці просто суттєво змінюють функціонал своїх історичних центрів, аби мотивувати населення переселятися у передмістя, але так, аби вони не відчували, що переїхали «десь у село». Наприклад, агломерація «Великий Лондон», яка складається з 50 поселень розміром від 20 до 320 тисяч осіб, об’єднує два церемоніальних графства: однойменне з 32 округами, і крихітний Лондонський Сіті – без такого поділу. Натомість у Сіті фактично ніхто не живе – це невигідно. Так само Великий Мадрид – це утворення площею 1,2 тис. км², тоді як саме місто займає половину цієї площі й ділиться на 21 район. В автономному ж співтоваристві Мадрид (це фактично приміська зона) на 8 тис. км² живе 6,5 млн людей, вони послуговуються 25 окремими муніципалітетами. Там значно вища щільність населення, але ці люди не відчувають, що вони «НЕ мадридці», наприклад їм залишене право обирати міський магістрат, але весь адмінсервіс вони мають, як кажуть, у себе «під носом».

Початковий взаємозв’язок Києва і навколишніх земель доводить хоча б той факт, що зовнішні кордони сучасного Києва визначають міста – фактичні ровесники столиці: Бориспіль, Вишгород, скажімо були засновані у позаминулих тисячоліттях. Тож з початку ХХ століття створення генеральних планів Києва супроводжувалася розробкою регіональних, що обов’язково враховували й Київську губернію. Ці плани містили у собі і прообраз зеленого пояса навколо міста шириною до 4 км. Проте зростання міста і темпів забудови навколишніх територій різко посилилося після Другої світової. Та найбільшої шкоди ландшафту київських передмість завдали хаотичні забудови околиць столиці вже в часи незалежності: жоден гармонійний розвиток територій не цікавив «хижих забудовників».

«Про столичну область і урахування інтересів обласної громади годі й казати – з початку 1990-х років стали відчутні нові явища і процеси, насамперед «котеджний бум», втрата сільськогосподарських земель, занепад рекреаційної галузі – все це призвело до напружених відносин Києва і області» – каже експерт ГО «Громадянська палата міста Києва» – Олександр Сотников й додає: «Котеджний бум» та інтенсивні процеси субурбанізації торкнулися й тих територій лісопаркового захисного пояса, які раніше залишалися «природними».

Згодом, Київрадою все ж були сформульовані основні принципи містобудівного зонування, система стимулів і обтяжень для особливо цінних ділянок, але при цьому практично відсутнє у 1990-2000 роках містобудівне, земельне і природоохоронне законодавство фактично дозволяло робити з київських передмість те, що ми бачимо сьогодні й повністю ігнорувати інтереси області.

Нині навколо Києва складається щільне кільце багатоповерхової, багатоквартирної забудови, що включає серед іншого 7 міст. Разом з мегаполісом вони фактично утворюють єдину міську пляму, яка постійно збільшується в розмірах. Понад 50% працездатного населення з найближчих до Києва міст працюють у столиці. У цих містах показники зайнятості в рази вищі, аніж по Київській області в цілому, а міграційне та загальне збільшення чисельності населення можна порівняти з відповідними київськими показниками. Але спільні проблеми столиці та її області характеризується значним техногенним та демографічним навантаженням на всю територію агломерації.

Наявність великої кількості радіоактивно забруднених земель, віднесених внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС до зони відчуження, а також увесь повітряний басейн Києва і промислових міст області залишається забрудненим. Викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря як стаціонарними джерелами, так і пересувними засобами по всій області становили 167,5 тисяч тон, що складає 32,9% від рівня 1990 р. Значне забруднення атмосфери здійснюється також автотранспортом. До спільних екологічно небезпечних підприємств Київської області належать підприємства хімічної та нафтохімічної промисловості, електроенергетики, значний екологічний тиск справляють підприємства харчової промисловості.

Серйозна проблема виникла у зв’язку з незадовільним станом знешкодження та переробки промислових і побутових відходів, які «виробляє столиця», а «переробляє» область і ця проблема набуває все більшої актуальності. Її неможливо розв’язати без запровадження сучасних безвідходних та маловідходних ресурсозберігаючих технологій, впровадити які обласний бюджет самостійно не в змозі.

Окрім того, «найближчій Київщині» вкрай необхідна реконструкція і модернізація комунальних та промислових підприємств, міст – супутників столиці, переобладнання їх сучасними природо-охоронними установками і до вирішення цих проблем обов’язково має приєднатися столичний бюджет. Також першочергового значення набуває проблема охорони водних ресурсів столиці і області. Значна кількість існуючих очисних споруд, що знаходяться в області, а обслуговують виключно Київ, працює неефективно. Викликає занепокоєння й стан малих річок столичного конгломерату, які забруднюються не тільки стічними водами Києва, а й містами-супутниками.

Що пропонує партія промисловців і підприємців України?

«Пріоритетом промислової політики і Києва, і області на сучасному етапі повинно бути підвищення ефективності виробництва і конкурентоспроможності продукції промисловості області на зовнішньому і внутрішньому ринках, які є факторами її загального зростання» – радить голова ПППУ – Анатолій Кінах, «важливим є розвиток, раціональне розміщення та ефективне використання науково-технічного потенціалу області, збільшення вкладу науки і техніки в її розвиток, реалізацію найважливіших соціальних завдань, у тому числі збільшення робочих місць та підвищення зайнятості населення, принаймні до рівня столиці. Адже не дивлячись на те, що історично Київщина формувалася як регіон з переважаючим розвитком сільськогосподарського виробництва, нині вона є однією з найрозвинутіших індустріальних.»

Основу промислового потенціалу області становлять 369 великих і середніх підприємств, на яких працюють 180 тис. осіб. На превеликий жаль, при всіх взаємних спробах впорядкувати структуру забудови територій «ближньої Київщини» і уберегти їх природний, економічний та історико-культурний потенціал чіткого рішення з цього приводу ніколи не було вироблено. Обопільний намір чиновників міста і області «розвантажити» ці території, знизивши тут інтенсивність техногенних впливів, не знайшло ще жодного практичного здійснення.

Історично і фактично вже сформований конгломерат суміжних з Києвом територій (міст та інших поселень), ніякими «планами і концепціями» поки що не передбачається. Тоді як нормативне оформлення і впорядкування взаємовідносин територіальних громад дозволить створити з нього висококомфортну рекреаційно-паркову забудову із сучасною, транспортною і соціально-побутовою інфраструктурою!

Абсолютно очевидно, що назріла гостра необхідність сформулювати якусь концепцію, генплан або будь-який інший спільний для Києва і області документ, заснований на законних підставах аби впорядкувати життя нашої столиці, її чудових передмість і можливо, принаймні у перспективі, замість совкових районів та кварталів – створити сучасну європейську столичну агломерацію.

На Україну, на жаль, чекає подальший спад населення. Влада поки не може виправити ситуацію. Проте рецепт порятунку є…

Чисельність населення в Україні, за офіційними оцінками, на 1 січня 2021 р. становила 41588,4 тис. осіб. (на 1 квітня 2021року – 41488,0 тисяч осіб).

Але якщо порівняти цифри 2020 року нас стало менше аж на 314,1 тисяч і при цьому, залишається суттєвим перевищення кількості померлих над кількістю народжених: на 100 померлих – 48 живонароджених. Фахівців вважають, що суттєвий вплив на соціально-економічну ситуацію в країні мають такі виклики як збройна агресія Російської Федерації проти України та тимчасова окупація частини її території, демографічна криза, епідемічна ситуація, пов’язана з поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19… Але коронавірус лише прискорив спад населення, який триває вже кілька десятиліть і збільшити чисельність населення – є завданням вкрай складним, таким, що можна вирішити, але не за рахунок народжуваності. Що ж не так з нашою демографією і що нас врятує від фактичного вимирання?

Ми стали вимирати швидше…

Україна – унікальна держава, в тому числі з точки зору демографії. Чому ми вимираємо? Фахівці наводять різні причини: погана економічна ситуація, висока смертність, відтік молоді за кордон… Чисельність населення будь-якої країни формується за рахунок двох складових: природного приросту або убивання (різниці між народженими і померлими жителями країни) і міграційного припливу. В Україні вже кілька десятиліть помирає більше людей, ніж народжується. Чому? – «Природний спад населення викликаний у нас в країні двома чинниками, – каже експерт Інституту самоорганізації населення – Вадим Гордін. – Основний – несприятлива вікова структура населення. На піку репродуктивних вікових груп зараз знаходиться нечисленне покоління, яке народилося в 1990-х роках. Воно буде визначати народжуваність в найближче десятиліття, і в порівнянні з ситуацією, коли її визначало численне покоління 1980-х років народження, число народжених буде незмінно знижуватися». Додатковий фактор – безпосередньо репродуктивна поведінка молодих жінок. «Є підстави вважати, що покоління 1990-х років народження буде народжувати першу дитину пізніше і, ймовірно, мати в середньому дітей менше, ніж попереднє покоління», – продовжує Вадим Гордін. До 2019 року природний спад населення частково компенсувалася припливом мігрантів, але у в зв’язку із «коронакризою» їх число впало до найнижчого рівня. Плюс уповільнення економіки і населення країни стало різко скорочуватися.

Демографічна ситуація, в якій ми опинилися сьогодні, погіршилася буквально на очах. Ще кілька років тому ми бачили процес повернення до дому так званих «гастарбайтерів» і більш високе число народжених. Але у цьому році народжуваність різко падає. В українському суспільстві спостерігається динамічний процес старіння населення. Симптоматичною є тенденція звуження відтворення населення. Ситуацію ускладнюють повільна економічна динаміка, великий обсяг «тіньового» сектору економіки та привабливість ринків праці сусідніх держав.

Демографічний розвиток України відбувається на тлі таких негативних трендів, як зменшення чисельності населення (на початок 2020 року – 41,9 млн осіб без тимчасово окупованої території АР Крим та м. Севастополя, у 2010 року – 46 млн осіб, старіння населення (частка осіб віком 65 років і старше у загальній чисельності населення у 2020 році становила 17% (згідно із градацією ООН, країнами зі старим населенням вважають ті, в яких ця частка становить понад 7 %). За даними НАН України, у період до 2050 року, питома вага людей віком 60 років і старше в загальній чисельності населення зросте до 33 відсотків. А також зменшення молоді (чисельність осіб віком від 14 до 35 років (включно) в Україні станом на 01.01.2020 порівняно з початком 2015 року зменшилась на 1,5 млн осіб, при чому середня очікувана тривалість життя при народженні в Україні в 2019 році становила 72 роки; у країнах Європейського Союзу два роки тому середнє значення цього показника було на рівні 81 рік.

Гострою проблемою України залишається висока передчасна смертність у працездатному віці, насамперед серед чоловіків, які живуть в середньому на 10 років менше, ніж жінки (в розвинутих європейських країнах лише 3,5 – 5 років). Продуктивність праці становить лише 22 % від продуктивності праці у країнах Європейського Союзу. Щороку число померлих осіб суттєво перевищує число народжених, що призводить до стійкої депопуляції. Рівень народжуваності в Україні є відносно низьким, коли на 10 жінок припадає в середньому 12-13 народжених дітей, що не забезпечує рівень простого заміщення поколінь.

Світова демографія і українські особливості

За прогнозами фахівців ООН, Європу чекає справжній демографічний колапс: до 2050 року Естонія втратить 52% свого населення, Латвія – 44%, Болгарія – 36%, Німеччина не дорахується 17 мільйонів громадян, населення Росії, де смертність регулярно перевищує народжуваність, скорочується на три чверті мільйона чоловік на рік, і до 2050 року росіян залишиться майже на 30% менше, ніж сьогодні.

Але не варто думати, що демографічна катастрофа – доля тільки «старенької Європи»! – весь світ вже висить над демографічною прірвою. Так, на третину скоротиться чисельність населення Японії. До середини XXI століття почне платити за рахунками за свою політику обмеження розміру сім’ї Китай – число його жителів почне падати на 20-30% з кожною зміною поколінь. В Азії та Африці знижується коефіцієнт народжуваності, поки ще він здається достатнім для природного зростання населення, але це помилковий спокій. Приклад тому Іран … У Ірані, в 1980 – ті народжуваність була 7 дітей на жінку і нікому в голову не могло прийти, що вже через 35 років народжуваність там виявиться нижче рівня простого відтворення, тобто менше 2 дітей на жінку. Різкий спад народжуваності стався в першу чергу через збільшення рівня освіти жінок … Як не дивно народжуваність ні де у світі не знижується так швидко, як на Близькому Сході, в результаті чого регіон стрімко старіє! «Загалом по світу частка населення, народжуваність якого не забезпечує простого відтворення, швидко зростає. За оцінками ООН в 1975-1980 роки вона становила близько 21%, в 2010-2015 роки зросла до 46%, а до середини століття може піднятися як мінімум до 69%!»

«Сумарний коефіцієнт народжуваності в світі скоротився з 4,95 народжень на жінку в першій половині 1960-х років до 2,5648 в 2005-2010 роки. Зараз він прагне до 2,1. Для більш розвинених країн такий рівень народжуваності був характерний вже на початку 1960-х, а до кінця століття він знизився до 1,57, що покривається імміграцією в ці країни з менш розвинених країн.» – говорить експерт Інституту глобальної політики ім. З. Кулика – Олег Пустельник – : « В середньому в світі коефіцієнт стрімко падає, тобто жінки народжуватимуть менше 2 дітей на протязі всього їхнього життя. А значить ми вимираємо вже сьогодні …»

Ця сумна світова тенденція в Україні доповнюється національними особливостями про які ми вже говорили нижче, але що можна зробити і …

Як нам здолати демографічну кризу?

Рішення демографічних проблем можливо! Знову ж таки цікаво виглядає світовий досвід втілення ефективної демографічної політики: це і державна політика щодо планування сім’ї, і здійснення соціально-економічний реформ, які призведуть до збільшення рівня життя, поліпшення екології та клімату тощо. Зокрема, у Бухаресті, ще у 1997, була заснована Велика Всесвітня програма ООН, у сфері народонаселення, яка охопила більше ніж сто країн, і за цей час виконала понад тисячу чотириста міжнародних проектів у цій галузі. А саме: було розроблене модельне законодавство для підтримки сімей, заходи з регулювання міграції та урбанізації. В рамках програми створено низку доповідей ООН, які однозначно встановлюють нерозривний зв’язок між стабільним зростанням економіки та стійким розвитком населенням.

Проте, українські реалії говорять нам, що стабілізація кількості населення у нас, залежить насамперед від реалізації правильної та ефективної соціально -економічної політики Уряду, а також і від духовного, внутрішнього стану самих українців. «Кожна людина сама відповідальна за своє щастя і за свою родину» – каже Уляна Лущ-Пурій – доцент, кандидат філософських наук, співзасновниця Українського інституту дослідження щастя, співавторка книги та онлайн-курсу “Планування щасливого життя» – «Ми говоримо, наприклад, про те, що людина повинна не сидіти ц чекати чогось від держави, але щоденно «створювати себе»: слідкувати за здоров’ям, прибутками родини, за своєю успішною кар’єрою тощо. Натомість держава має проводити грамотну державну політику стимуляції таких людських прагнень».

Експертка вважає, що синергія особистих та державних зусиль може зупинити сповзання України у прірву демографічного спаду: щасливі, соціально активні та заможні громадяни та родини можуть і повинні робити власну країну привабливою для життя.

Але, якщо українське громадянське суспільство постійно демонструє свою зрілість, наша влада, на жаль, не може похизуватися успіхами у проведенні ефективної демографічної політики.

«Боротьба з депопуляцією на державному рівні повинна вестися у декількох напрямках, перший – стимулювання народжуваності. Відомо, що лише для простого відтворення на кожну зрілу жінку має припадати не менше аніж 2,3 дитини. Тому держава має надавати пряму підтримку багатодітним сім’ям, в Україні це три і більше дітей, розвивати програми доступного житла та створювати більше робочих місць у реальному секторі» – вважає Голова Партії промисловців і підприємців України – Анатолій Кінах, «разом з тим, другим ключовим напрямком у вирішенні демографічних проблем є зниженні рівня смертності та збільшення тривалості життя. З цією метою українська влада повинна постійно розвивати й вдосконалювати систему охорони здоров’я, підвищуватися доступність медичних послуг, але найголовніше – це боротьба з бідністю».

«Серед заможних легше жити, усвідомлення цього факту спричинило масову міграцію українців до інших країн в «пошуках кращого життя» – підтримує думку Голови ПППУ, Роман Пурій – директор та співзасновник Українського інституту дослідження щастя, співавтор книги та онлайн-курсу “Планування щасливого життя”, і додає: «ці люди тікали не від своєї Батьківщини, вони не хотіли бути бідними. Бідність породжує фінансове невігластво, низький рівень культури ставлення до грошей, а відтак і до статків власної родини».

«Вважаю, що бідність і демографія – це не проблеми, а наслідки економічної політики Урядів останнього десятиліття. Головне в тому, що вони нічого суттєвого не запропонували для боротьби з бідністю. Вони усі говорять про зростання бідності, але вона чомусь лише зростає і зростає» – говорить політичний експерт «Парламентського клубу неурядових організацій» – Максим Чорний і наголошує: «Ми постійно чуємо про те, що треба покращувати демографію, піклуватися про дітей, підтримувати молоді сім’ї. Чи варто сподіватися на поліпшення демографічної ситуації, якщо сім’ї з дітьми в Україні нині змушені фактично виживати? Думаю, відповідь очевидна! Сучасні люди демонструють все меншу готовність жити в бідності. Якщо людина усвідомлює, що народження дитини може «відкинути» його сім’ю в категорію бідних, вона обов’язково прийме рішення обзавестися малюком значно пізніше. Дитині, яка народилася в бідній родині, буде значно складніше конкурувати з більш забезпеченими однолітками. Корисне харчування і доступ до якісного медичного обслуговування, можливість оплатити заняття з репетитором і доступ до спортивних секцій – все це фактори конкурентної боротьби, які в підсумку визначають місце людини в сучасному суспільстві.»

Що пропонує партія промисловців і підприємців України?

Мабуть, що реально змінити ситуацію можна лише за рахунок структурної перебудови української економіки. Нині діюча модель, заснована на експорті за кордон сировинної продукції низьких переділів, в принципі не здатна забезпечити високий добробут широких мас в довгостроковій перспективі.

Для термінового виправлення ситуації, що склалася, Уряд може зробити декілька важливих кроків, наприклад прийняти нове регуляторне законодавство взагалі й в галузі охороні здоров’я та фармацевтиці зокрема з огляду на пандемію COVID19, яка триває в Україні та світі. Це нове регуляторне законодавства, повинно повністю звільнити від сплати податків увесь мікробізнес. Іншому малому та середньому бізнесу, потрібно створити максимально комфортні умови для ведення бізнесу. Зняти усілякі обмеження та зайве регуляторне навантаження. (На противагу свіжоспеченому законопроекту № 5600, який обкладає податками навіть малі фермерські та приватні присадибні господарства!). Також потрібно навести порядок у торгівлі, наприклад стимулювати українських виробників та рітейл аби знизити ціни на соціально-значимі товари. А головне негайно вжити законодавчих кроків задля створення конкурентоздатної економіки на базі розвитку сучасного високотехнологічного промислового виробництва і у такий спосіб створити в Україні гідні умови для розвитку підприємництва і формування міцного середнього класу.

Важливою пропозицією відповідальних політиків та експертного середовища є створення надійного механізму справедливого перерозподілу національного багатства України, а саме прийняття законодавства, яке б створювало в Україні рівні та справедливі умови для всіх громадян у користуванні національним багатством.

Безумовний Базовий дохід (анг. Universal Basic Income або як його ще називають unconditional basic income (UBI) – це періодична виплата готівкового платежу, безумовно надана всім на індивідуальній основі без перевірки коштів або вимоги працювати.

Ще у 1986 році, була заснована Європейська мережа основного доходу (The Basiс Income European Network (BIEN), покликана сприяти інформованому обговоренню концепції базового доходу в Європі. Сутність цієї концепції і можливість її реалізації в Україні донедавна і не розглядалась. Натомість, Польща, Нідерланди, Фінляндія, обговорюють введення базового соціального доходу на рівні національних урядів. Але експертне середовище вважає, що українське законодавство є вельми адаптованим до введення ББСД. “Декларація прав людини наголошує: “Кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави” – говорить експерт Іван Гевлич доцент кафедри бізнес-статистики та економічної кібернетики, ДонНУ ім. Василя Стуса, і наголошує, що «Стаття 46 Конституції України декларує: “Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Втім механізми соціального захисту залежать від національних традицій і можливостей”.

Критеріїв за рівнем доходів або витрат, майновим станом не встановлюється: будь-який житель країни має право на виплату від держави. Концепція безумовного базового соціального доходу (ББСД) повинна відповідати базовим потребам людей, тобто їхньої можливості купити собі їжу і одяг, заплатити за ЖКГ і транспорт, зібрати гроші на відпустку тощо.

При цьому з доходу ще потрібно відкладати кошти на оплату лікування або освіти. Ще одна особливість ББСД в тому, що людині не потрібно нікуди звертатися за виплатами цього доходу та збирати якісь документи. Держава повинна самостійно переказувати гроші на рахунок кожної людини або видавати їх готівкою. Головний плюс введення ББСД – досягнення свободи людини і суспільної справедливості. Як казав свого часу – Ж.Ж. Руссо: «Гроші, якими ти володієш, – знаряддя свободи; гроші, за якими ти женешся, – знаряддя рабства».

Ще один доказ необхідності введення безумовного базового соціального доходу: зниження кількості людей, які потрібні в економіці на даний час, оскільки ступінь автоматизації виробництва буде збільшуватися й надалі й з кожним роком все більше людей втрачатимуть свою роботу. Також важливим аргументом на захист введення безумовного базового соціального доходу є – підвищення соціальної захищеності людини, адже наявність невеликого безумовного доходу допоможе кожній людині не турбуватися про свої фундаментальні потреби. При цьому передбачається, що життя тільки на базовий дохід – тимчасове явище: людині ці гроші даються, щоб жити, поки він не знайде роботу, адекватну її навичкам й очікуванням по зарплаті.

При цьому реальність запровадження в Україні такої надзвичайно важливої ініціативи є поки що примарною – економісти підрахували: аби платити громадянам, скажімо тих самих 5 000 гривень на місяць (розмір мінімальної зарплати), держава витратить 300 мільярдів гривень на рік. Але така сума лише зараз виглядає непідйомною – її легко можна було б знайти в українському бюджеті, якби Уряд насправді ефективно боровся із корупцією, «відкатами» у держзакупівлях, навів лад із самозайнятістю населення і врегулював діяльність вітчизняного та іноземного бізнесу та провів ефективну судову реформу.

Тож очікуваний і омріяний українцями результат, викладений у тексті нашого гімну: «Запануймо і ми, браття, у своїй сторонці!», може бути втіленим у життя, якщо кожен з нас почне аналізувати, що і чому відбувається не так як обіцялось, і яким чином виправити існуючий стан речей!

Після такого аналізу, певно ж, українські виборці, повинні замислитися: хто з політиків може суттєво змінити їхнє життя на краще. Й проголосувати за професійних і компетентних державних діячів, які без популізму і концертних шоу, системно, крок за кроком почнуть відбудовувати наше щасливе життя!

У цьому році виповнюється 30 років незалежності України. Це важлива дата у зміцненні відродженої української державності, споконвічних прагнень нашого народу до побудови сучасної, європейської держави, у якій люди житимуть вільно, самі створюватимуть свою історію, керуватимуть власною економікою… Для історичного процесу – 30 років, нетривалий термін, але для українців це ціла епоха, де міцно переплітаються труднощі й перемоги, злети та економічні кризи…

Україна має тисячолітню традицію державності – Русь, Козацька держава, державні утворення ХХ століття – вона не була безперервною: під впливом зовнішніх завоювань та внутрішніх міжусобиць українські території не раз потрапляли під владу держав-завойовниць, люди ставали ix підданими та об’єктами політики денаціоналізації. Під час Української революції 1917—1921 років українцям вдалося відновити державу. Вона кілька разів змінювала свою назву i форму: Українська Народна Республіка, Українська Держава (Гетьманат, 1918), і зрештою Українська СРСР, після якої ми й отримали нашу сучасну Незалежність. На різних етапах і у різних формах свого існування, і Україна була різноманітною. Не дивлячись на страшні події, голодомори і війни, у радянській період, в нашій країні було створено потужній індустріальний та науковий потенціал – економіка Української РСР була одним з найпотужніших економічних комплексів у складі Радянського Союзу. У великих обсягах випускалася продукція чорної металургії, хімічної промисловості, машинобудування. Зростав енергетичний сектор, значну роль грав аграрний комплекс, включаючи експорт продукції сільського господарства. УРСР займала провідні місця з випуску багатьох видів продукції складного машинобудування, станом на 1984 рік, ми виробляли: 100% роторних екскаваторів, сільськогосподарських комбайнів, 95,4% вугільних очисних комбайнів, 40,5% доменного і сталеплавильного устаткування, близько 47% силових трансформаторів, 33,8% металургійного, прокатного обладнання, 24% великих електричних машин.

Важкий авіаносний крейсер “Варяг” Закладений 6 грудня 1985 року на Чорноморському суднобудівному заводі в Миколаєві. Згодом проданий, як брухт до Китаю
УРСР мала повний цикл створення та виробництва цивільних літальних апаратів: авіаційний науково-технічний комплекс ім. О.К. Антонова, створений ще у 1946 році, розробив і випускав 20 типів оригінальних пасажирських, військово-транспортних та спеціальних літаків, а також близько 100 модифікацій авіаційної техніки. Перетворились на потужні сучасні авіаційні підприємства українські авіазаводи: це Харківське державне виробниче підприємство та Київський державний авіаційний завод “Авіант”. Літаки, що будувалися в Україні, були оснащені вітчизняними двигунами. Вони розроблялися запорізьким КБ “Прогрес”, заснованим ще у 1930 році. Україна відігравала одну з ключових ролей у розвитку суднобудівної галузі та флоту СРСР, і отримала в спадок суднобудівний комплекс, який міг би побудувати все: від авіаносця до контейнеровоза. Частина продукції, що випускалася, йшла на експорт для зарубіжних судноплавних компаній. Конструкторські бюро та науково-дослідні інститути розробляли й впроваджували у виробництво, а суднобудівні заводи здійснювали будівництво всіх видів комерційних суден та сучасних військових кораблів, річкових, рибовидобувних та рибопереробних суден, обслуговуючих (портового флоту), науково-виробничих і навчальних суден.

Українські конструктори, вчені та науковці зробили значний внесок у розвиток світової космічної науки. Вітчизняні підприємства посідали і ще продовжують обіймати передові місця світової космонавтики. Провідну роль в цьому відіграє Південний машинобудівний завод та КБ Південне у Дніпрі. На його потужностях виготовлено понад 400 штучних супутників Землі.

Одним словом, у ті часи Українська РСР перетворилася на високорозвинену індустріально-аграрну республіку зі складним комплексом галузей важкої, харчової, легкої промисловості та багатогалузевим сільським господарством. Всього індустрія Української РСР налічувала близько 300 галузей.

Зустріч Анатолія Кінаха і Генерального секретаря ООН – Кофі Анана. Нью-Йорк. 2001 рік.
Що ж ми використали з того величезного промислового та наукового потенціалу, як розпорядилися і яке місце ми займаємо у сучасному світовому розподілі праці і яку країну ми залишимо прийдешнім поколінням? Ці питання наразі турбують кожного свідомого громадянина. Цей державний ювілей є саме тим важливим моментом, коли необхідно співставити наші цілі і досягнення і згадавши наше минуле – отримати новий імпульс для руху вперед.

Наскільки незалежною є наша незалежність?

Складне запитання, коли мова йде про країну, яка починала свій шлях з різкого економічного падіння, закриття виробництв, розриву економічних зав’язків і виробничої кооперації із колишніми республіками СРСР. І майже одразу повстала перед іншими викликами сучасного світу: четверта промислова революція, перехід до абсолютного нового, інноваційного типу економіки, цифрових технологій тощо. Але на горизонті найближчого десятиліття країні доведеться зіткнутися з ще більшими загрозами, які ще більше можуть обмежити її розвиток, і які ставлять перед усіма нами, а особливо перед політиками – величезні завдання.

Результати ліберальних економічних реформ, що проводяться в Україні з початку 90-х років минулого століття, досить відомі: майже тотальна руйнація усієї системи суспільного виробництва. Непродумана політика приватизації призвела до того, що дві третини державних підприємств перейшли в приватні руки, але виробництво не стало більш ефективним. Фактично ліквідовано цілий ряд важливих і успішних індустріальних галузей, незбалансована система соціального захисту населення і як результат – країна опинилася в умовах важкої системної кризи й де-факто перетворюється в «сировинний придаток» більш розвинених країн. Факти свідчать, що поступова деградація власного виробництва призвела до стрімкого заповнення внутрішнього ринку імпортними товарами, а в результаті завоювання внутрішнього українського ринку іншими країнами, значно ускладнило умови для економічної модернізації. І це при тому, що Україна є однією з найбільших, за територією країн Європи, має достатньо власних природно-сировинних ресурсів і високий рівень розвитку людського капіталу, а також надзвичайно багаті традиції в організації вітчизняного промислового і сільськогосподарського виробництва. При цьому вітчизняний агросектор може отримати значний імпульс від запровадження вільного ринку землі, лише за умов проведення повноцінного аудиту сільськогосподарських земель та створення відкритого і лояльного для фермерів земельного банку.

Що необхідно було б зробити аби відновити нашу економіку і повернути її на інтенсивні шляхи розвитку? Питання надзвичайно складне! Але без відповіді на нього всякі реформи втрачають свій конструктивний сенс.

Та величезна робота, яку проводять Український союз промисловців і підприємців і партія промисловців і підприємців за широкою участю громадянського суспільства та експертного середовища, дає мені підстави вважати, що для того аби відродити ефективне промислове і сільськогосподарське виробництво, необхідна розробка і практична реалізація моделі «інноваційної модернізації економіки».

Формулювання Національних пріоритетів і очікувань на майбутнє

Насамперед, модернізацію країни необхідно здійснювати методом «від досягнутого». Нам вкрай необхідно вберегти той виробничий, науковий та освітній потенціал, який у нас є наразі. При цьому важливо не допустити скочування до насильницької експропріації – вона тільки поглибить існуючу економічну кризу, створить несприятливі внутрішні і зовнішні умови для проведених перетворень. Нового переділу власності країна не витримає. Але при проведенні подібних реформ необхідно навести належний, жорсткий порядок в уже наявних виробничих відносинах, при застосуванні ефективної антикорупційної політики. При цьому, економічні реформи повинні мати чітку методологічну спрямованість, вони повинні бути виписані у програмі Уряду, мати правовий захист і всі інші умови для ефективного розвитку. Незаконний, корупційний, олігархічний бізнес при цьому природно почне відмирати.

Окрім цього, Партія промисловців і підприємців України, яку я маю честь очолювати, пропонує провести загальнонаціональну дискусію. В результаті якої, виробити і прийняти Державну стратегію: «Мета розвитку України», і законодавчо закріпити її на перспективу до 2050 року. Я сподіваюся, що за результатами дотримання такого плану, країна матиме чіткі орієнтири та пріоритети у проведенні економічних та соціальних реформ.

Особисто, я вважаю, що необхідність таких реформ назріла ба навіть перезріла… Їх потрібно проводити негайно і швидко, маючі підтримку усього українського суспільства. Що мені б хотілося, отримати в результаті реалізації таких реформ – повну зміну філософії і якості державного управління, створення чіткої, антикорупційної системи управління державними ресурсами, лібералізацію податкової політики і створення умов для підвищення підприємницької активності.

Економічна ідеологія і економічна політика країни, що опинилася перед необхідністю масштабних політичних рішень на важливому історичному етапі, після 30 років свого існування, – так можна визначити тему цієї моєї статті й тих нелегких питань, якими задаюся і я, і наша партія. Що домінує при прийнятті рішень державною владою? Ідеологічні доктрини, об’єктивні тенденції господарського розвитку, соціально-політична боротьба, політичний тиск ззовні або щось інше? Я спробую відповісти на ці запитання і викласти свою точку зору на економічне майбутнє України.

Конкурентоздатна економіка на базі національних інтересів українського народу

Поряд зі сформованою системою виробничих відносин, заснованих на приватній власності, необхідно негайно приступити до створення потужного державного сектора на стратегічних економічних напрямках розвитку країни. Без істотного розширення державного сектора економіки відновити традиційні для України, складні технологічні галузі промислового виробництва, такі як авіа- та суднобудування, а також космічну галузь – неможливо. Не менш як 70% всієї авіаційної техніки, автомобілів, морських і річкових суден, будівельних матеріалів, обчислювальних машин і блоків, іншої промислової продукції, віднесеної до стратегічно необхідної, на внутрішньому ринку України має становити продукція, вироблена переважно на державних підприємствах або на підприємствах державно приватного партнерства. Важливо, при цьому аби поряд з відновленням державного сектора економіки, на підприємствах усіх форм власності, існувала практика спеціального «державного замовлення» на виробництво необхідних, стратегічних для країни товарів та послуг. У цьому, на мій погляд, полягає найважливіша передумова єднання інтересів держави і бізнесу. Такий підхід, з одного боку, може продемонструвати істотну підтримку вітчизняному бізнесу, а з іншого – створить умови для розширення українського внутрішнього ринку, особливо в напрямку його стратегічного розвитку та модернізації.

Ракета-носій «Зеніт-3SL», виробництва заводу “Південмаш” (м. Дніпро). За її допомогою у міжнародному проекті “Морський старт” з плавучого космодрому запускалися космічні супутники.
Важливо відзначити, що українській владі, уже в найближчий час після святкування ювілею незалежності, в першочерговому порядку необхідно повернутися і до більш ефективного управління енергоресурсами країни, звільнившись від «олігархічного рабства» в даній сфері. Для України енергетичний чинник – більше, ніж влада! В чиїх руках цей «рубильник» – той і є справжній господар країни. Відновивши державне управління енергетикою, важливо довести до практичної реалізації ідею енергетичної незалежності України, оформивши її як концептуально так і у практичному сенсі. Наразі ж, посідаючи третє місце у Європі за встановленою потужністю атомних електростанцій, у нас постійно виникають питання імпорту електроенергії, а подекуди, й віялові відключення споживачів.

Без державного управління неможливо вирішити і питання, пов’язані з процесами побудови «інформаційного суспільства». Як відомо, всі сучасні передові економічні перетворення проходять в контексті «інформаційної революції». «Хто володіє інформацією – володіє світом». Це висловлювання давно перейшло в практичну площину державної економічної політики в найбільш розвинених країнах сучасного світу. Можливо, серйозний виклик подальшого розвитку нашої незалежної держави – технологічний. Перехід підприємств і організацій на віддалену роботу, вимоги по самоізоляції в 2020 -2021 роках призвели до прискореної цифровізації як в державному, так і в приватному секторі. Мені відомо, що Урядом планується створення і розвиток цифрових платформ та інформаційних систем забезпечення діяльності органів влади, в тому числі й тих, що функціонують на базі єдиних хмарних рішень та інфраструктури, але цей процес йде повільно і не завжди бездоганно з точки зору корупції.

Пропозиції партії промисловців і підприємців полягають у тому аби проекти з цифрової трансформації, реалізовувалися переважно на основі вітчизняних ІТ- рішень, на основі економічного патріотизму аби українські інноваційні галузі отримували економічні преференції і мали пільгове кредитування. Цифровізація повинна стати драйвером поліпшення якості життя кожної людини, технологічного прориву України, зростання продуктивності праці в економіці, підвищення ефективності державного сектора та забезпечення сервісного характеру держави. Така модель економіки, дуже вдало реалізована у Естонії.

Голова ПППУ – Анатолій Кінах і Прем’єр Міністр Естонії – Кая Каллас. 2016 рік.
Ще один виклик – запит на соціальну справедливість, зниження рівня бідності. Економічне зростання має призводити до зростання доходів та підвищення якості життя для всіх груп населення. Відповіддю на нього могло би стати, на мою думку, підвищення адресності соціальної допомоги, в тому числі за рахунок цифровізації. Але, без сумніву, найважливішим фактором стануть демографічні виклики, зокрема тривалість життя, як один з головних індикаторів якості життя людей. В Україні продовжує зростати частка населення старших вікових груп, а відтак збільшується потреба в інфраструктурі та ресурсах, так би мовити, «заточених» під потреби населення, яке старіє. Урядом, щоправда вживаються деякі заходи, зокрема, у сфері охорони здоров’я, але проблема не вирішується тільки поліпшенням якості лікування – необхідне просування здорового способу життя, в тому числі створення умов і стимулів для заняття спортом людей будь-якого віку, зокрема, механізму податкового стимулювання занять спортом. З урахуванням загальносвітових трендів на зниження народжуваності в Україні потрібні рішучі кроки, задля поліпшення інфраструктури для сімей з дітьми. Найближчими роками, окрім традиційної проблеми – дитсадки, школи, медицина – зросте попит на додаткову освіту, розвиток і впровадження вітчизняної науки, якісну дозвільну та туристичну інфраструктуру.

Але такі реформи, без сумніву потребують політичної волі керівництва держави, рішучості й справжнього державного мислення, адже вони передбачають і реформи самої влади, і зокрема суворого дотримання результатів народного волевиявлення і української Конституції і законодавства.

Встановлення «диктатури закону» – основа цивілізаційного вибору України

Насамперед, диктатура закону передбачає наявність відповідної законодавчої бази. Законодавча реформа має містити у собі широкий спектр нормативно-правових актів різних галузей права, які, з одного боку, чітко окреслюють межі правомірної діяльності господарюючих суб’єктів, а з іншого – забезпечують досить повний захист їх законних прав та інтересів. При цьому законодавець повинен виключити створення двозначних трактувань або популізму при прийнятті будь-яких, а надто економічних законів, в результаті чого суб’єкти права будуть змушені порушувати їх. Так, податкове навантаження не може бути таким, щоб дотримання його в повному обсязі практично банкрутило підприємця. Закон, що привчає громадян до його системних порушень, має далекосяжні криміногенні наслідки. Характерно, що якщо певне економічне явище, не врегульоване або врегульовано в недостатній мірі, то виникає ніша, яка тяжіє до тіньового бізнесу, і це неминуче стає об’єктом відповідної уваги з боку криміналітету. Якщо держава не в змозі проконтролювати реальну діяльність підприємства і зібрати податки, то моментально з’являються корупціонери, які роблять це набагато більш професійно.

По-друге, диктатура закону вимагає ясного і точного законодавства, яке виключає його тлумачення за допомогою численних відомчих інструкцій і циркулярів. Такі інструкції стають потужним важелем тиску на підприємців з боку чиновників, які нерідко при цьому демонструють власні корисливі інтереси. В результаті з’являються і поширюються “бюрократичні побори”, які являють собою серйозну загрозу для нормального ведення бізнесу і негативно впливають на систему управління підприємництвом і процес взаємодії держави з комерційними структурами.

По-третє, законодавчі реформи, передбачають високоефективну правозастосовуючу діяльність. Компетентний орган не просто повинен мати можливість застосовувати відповідне законодавче встановлення, але він зобов’язаний це робити, причому відповідно до конституційного принципу рівності всіх перед законом!

Насправді, зараз, у нашій незалежній державі цього, як правило, не відбувається. В Україні часто – густо використовується «вибіркове» застосування закону. Це пояснюється як тим, що правоохоронні органи не в змозі притягти до відповідальності всіх правопорушників, оскільки їх занадто багато, так і тим, що об’єкти правозастосування нерідко захищені від правового переслідування формальними і неформальними «імунітетами» близькості до влади.

Втім, рівність перед законом, встановлюється не лише правовими реформами та законодавчою роботою, але й системною діяльністю усього комплексу державної влади, яка сформулювала свої національні пріоритети на майбутнє, серед яких: підняття рівня правової культури, подолання правового нігілізму і безграмотності. Така робота є найважливішою умовою встановлення і закріплення належного правопорядку і має також стати найважливішим напрямом державної політики. Звідси, витікає найголовніше і підсумовуюче завдання для усіх нас, політиків – формування патріотичної, професійної, порядної української влади!

Анатолій Кінах на зустрічі з військовими у Черкасах
Деградація інститутів державного управління – проблема номер один

Державі необхідно «повернутися» не тільки в економіку, але і в сферу реформування і модернізації політико-правових відносин. У зв’язку з цим пропонується наступне:

Виконавча влада, повинна мобілізувати інтелектуальний, науковий потенціал країни з метою проведення науково- обґрунтованих реформ, задавши їм основний алгоритм розвитку. При цьому, законодавчу владу необхідно зорієнтувати на прийняття законів і нормативно-правових актів, що визначаються насамперед результати всенародного референдумом, про який я говорив вище. Парламент важливо «мобілізувати» на необхідне правове забезпечення саме ініційованих народом реформ. Виконавча влада – це влада професійного державного менеджменту. Актуальною залишається необхідність жорсткого зміцнення всієї вертикалі виконавчої влади. Влада повинна бути гранично ефективної і доцільною з точки зору виконання сучасних економічних завдань. Критерії персональних призначень виконавчої влади повинні бути виключно професійними, а не політичними. Важливо вжити заходів щодо розширення прав і обов’язків місцевих громад і продовжувати політику децентралізації. Ідеї конституціоналізму і державності в Україні мають давні історичні витоки і сягають часів Київської Русі та Князівства Литовського і Руського, коли на віче укладалися договори між князем і народом, князем і дружиною, а князі обиралися голосуванням, а не за спадковим принципом.

На зустрічі з президентом Литовської республікі – Далею Грибаускайте. 2017 рік
Пізніше, за часів національно-визвольної боротьби козацтва, з’являлися нові форми (і, відповідно, нові документи), що засвідчили невпинний рух на шляху до становлення незалежної і самостійної держави. В подальшому саме таким шляхом пішло людство, утворивши численні ради, як форми самоорганізації. Наприклад, Рада Безпеки ООН, Рада Європи тощо.

Висновки напередодні свята

Я брав участь у всіх процесах створення і становлення України, на всіх етапах, щаблях і державних посадах, де мені довелося працювати, я не шкодував ані своїх сил, ані здоров’я задля розвитку моєї країни, її економіки, задля поліпшення життя людей. Я, завжди відчував, відчуваю і буду відчувати свою особисту відповідальність і біль за долю України і робив все від мене залежне аби Україна ставала успішною і сучасною! Тому все про що ми говорили вище, це думки, які походять з мого досвіду і любові до українського народу, це пропозиції, які пропонує експертне середовище, яке ми постійно збираємо в українському Союзі промисловців і підприємців і партії промисловців і підприємців України, для обговорення шляхів розвитку нашої держави та її економіки.

 

Статус-кво, який ми бачимо станом на сьогодні, на жаль, говорить про те, що місце України у світовому розподілі суспільної праці, не відповідає її реальному людському потенціалу. На превеликий жаль, ми істотно відстаємо від інших європейських країн в технологічному і науковому плані. А відтак у інноваційних реформах економіки, гостро і актуально стоять питання впровадження вітчизняних новітніх, я б навіть сказав – проривних технологій. Розраховувати на допомогу Заходу тут годі, ба більше, там ніколи не підуть на надання або продаж Україні новітніх промислових технологій. Потрібно розраховувати виключно на свої і тільки на свої сили, інтелект і працьовитість українців. І тут питання не в ставленні наших європейських сусідів до нас, а в способі життєдіяльності усієї світової економічної системи, зорієнтованої, насамперед, на власні національні економічні інтереси, чого часто-густо не вистачає нам, українцям…